Ціль №1

Автор: Олександр МаксимовФото: ІнтерМедіа консалтинг

Останнім часом виборча кампанія у Штатах проходила якось нудно. Головні претенденти визначилися, штаби активно готуються до партійних з'їздів, які відбудуться наступного тижня, народ дивиться Олімпіаду. Самі претенденти на Овальний кабінет радісно клеймили Росію (благо, привід є), водночас потроху сварячись у стилі "сам дурень".

Але ось виникло деяке пожвавлення: відразу в два офіси республіканця Джона Маккейна надіслали конверти з нерозпізнаним білим порошком. Один конверт прийшов у відділення у штаті Колорадо, а інший - у Нью-Гемпширі. Природно, поліція веде розслідування, кілька осіб за власною ініціативою звернулися до лікарів, але жодних проблем зі здоров'ям у них не виявлено. Тобто можна сміливо стверджувати, що порошок - просто безглузда витівка якого-небудь супротивника Маккейна.

До речі, чому порошок? Цілком імовірно, що читачі вже забули цю історію - трапилася вона сім років тому. Двома словами: восени 2001 року, незабаром після терактів 11 вересня, посилки із збудниками сибірської виразки викликали у Штатах справжню паніку. Їх отримали кілька десятків осіб, небезпечні листи приходили навіть в офіси деяких конгресменів. У результаті п'ять осіб загинули, ще 17 опинилися в лікарнях. Поліція та спецслужби довго та нудно вели слідство, час від часу згадуючи арабських терористів. Врешті-решт (про це повідомили буквально місяць тому) залишився всього один підозрюваний - один із провідних у США фахівців в галузі біооборони Брюс Айвінс. Психіатри, котрі обстежили Айвінса, охарактеризували його як явного соціопата, схильного до вбивств, причому особливо до вбивств із помсти. За кілька днів до арешту Айвінс вчинив самогубство у себе вдома в Меріленді.

І це все про порошок. Хіба що додам, що ідея посилок сподобалася, і, починаючи з 2001 року, білий порошок з'являвся в найрізноманітніших країнах, включаючи Україну та Росію. Найчастіше в посилках і конвертах виявлялися засоби для прання або тальк...

Звичайно, конверти, що прийшли соратникам Маккейна, - нісенітниця. Але були в історії Сполучених Штатів набагато серйозніші погрози та навіть вдалі замахи на президентів (Маккейн, ясна річ, лише кандидат, але все одно фігура досить видатна). Загалом зловмисники чинили замахи на  11 з 43-х президентів США.  Четверо були вбиті: Аврам Лінкольн - у 1865 році, Джеймс Гарфілд (не плутати з котом) - у 1881-му, Уїльям МакКінлі - у 1901-му і Джон Кеннеді - у 1963-му.

Тепер про кожного вбитого трохи докладніше.

Через п'ять днів після закінчення Громадянської війни, у день Страсної п'ятниці, 14 квітня 1865 року, на спектаклі "Мій американський кузен" (у театрі Форда) прихильник південців актор Джон Бут пробрався у президентську ложу та вистрілив Лінкольну в голову. Вранці наступного дня, не опритомнюючи, Аврам Лінкольн помер.

Президентство Джеймса Гарфілда тривало тільки півроку. 2 липня 1881 року президент був важко поранений якимсь Шарлем Гіто і помер 19 вересня. Президент перебував на залізничному вокзалі у Вашингтоні, коли йому вистрілили у спину. "Боже! Що це?" - тільки і встиг вигукнути Гарфілд, перш ніж його поклали на носилки, щоб відправити до лікарні.

Гіто, психічно неврівноважена людина, заявив на суді, що робив замах на президента, але не вбив його: причиною смерті Гарфілда стало погане лікування. Суд не погодився з аргументами Гіто, і він був повішений у 1882 році, але сучасні медики, які дослідили історію хвороби Гарфілда, вважають, що в цих словах була чимала частка правди. Спочатку рана президента була неглибокою, а куля застрягла в місці, далекому від життєво важливих органів. Але лікарі, що лізли в рану пальцями без яких-небудь рукавичок або дезинфекції, значно поглибили рану (у цьому помилковому рановому каналі, що проник у печінку, продовжували шукати кулю) і викликали сильне гнійне запалення, якого не витримало серце: безпосередньою причиною кончини президента був інфаркт.

5 вересня 1901 року на панамериканській виставці в Буффало президент Уїльям МакКінлі був поранений американським анархістом польського походження Леоном Франком Чолгошем. Перша куля вбивці, який стояв буквально за метр від президента, відскочила від гудзика його смокінга, не заподіявши жодної шкоди. Але друга куля потрапила в живіт, пошкодила внутрішні органи і застрягла у спині (на розтині її не знайшли). МакКінлі, бачачи, що охорона б'є спійманого на місці вбивцю, тихим голосом встиг сказати: "Трохи легше з ним, хлопці". Незважаючи на своєчасну операцію і початкове поліпшення, МакКінлі помер у Буффало в приватному будинку, у присутності міністрів і сенаторів, від гангрени внутрішніх органів на місці рани 14 вересня. Останніми його словами були перші рядки гімну "Ближче, Господь, до Тебе".

Ну і, звичайно, Джон Фітцджеральд Кеннеді - найвідоміший з убитих президентів, таємниця замаху на якого не розкрита й досі. Кенеді був убитий 22 листопада 1963 року в місті Даллас (штат Техас) - під час проходження президентського кортежу вулицями міста почулися постріли. Перша куля потрапила Джону в шию ззаду і вийшла спереду з горла, друга потрапила в голову і спричинила руйнування кісток черепа в потиличній ділянці, а також пошкодження мозкової речовини. Кеннеді був доставлений в операційну, де, через півгодини після замаху, лікарі констатували смерть. Крім того, був серйозно поранений губернатор штату, котрий їхав у тій самій машині, Техас Коннолі, легкого поранення зазнав також один із перехожих.

Лі Харві Освальд, якого було заарештовано за підозрою у вбивстві, був застрелений через кілька днів у поліцейській ділянці жителем Далласа Джеком Рубі, який також згодом помер у в'язниці. Офіційна доповідь "Комісії Уоррена" про розслідування обставин вбивства Кеннеді була опублікована в 1964 році; згідно з цією доповіддю, вбивцею президента був Освальд, і всі постріли були зроблені ним із верхнього поверху будівлі. Якої-небудь змови, що мала на меті вбивство, за докладом, виявити не вдалося.

Офіційні дані щодо вбивства Кеннеді суперечливі і містять деяку кількість "білих плям". З приводу цієї справи існує особливо багато різних конспірологічних версій: під сумнів ставиться те, що Освальд взагалі стріляв по машині або що він був єдиним стрільцем, припускається зв'язок убивства з різного роду впливовими фігурами політики та бізнесу, убачається навмисне усунення свідків і тому подібне.

Взагалі ж вищі посадові особи США довгий час не піклувалися про свою безпеку та обзавелися охороною лише наприкінці XIX століття. Цікаво, що спецслужба, що займається охороною президентів США, не підкоряється самому президентові, а входить у структуру Міністерства фінансів (саме співробітником цього міністерства був знаменитий Еліот Несс, який посадив Аль Капоне).

Перша служба безпеки у президента США з'явилася лише в 1890-і роки (після вбивства Гарфілда), а в 1906 році (після вбивства президента МакКінлі) була створена секретна служба, на яку й була покладена місія охорони глави американської держави. Переважно секретні агенти охороняли Білий дім і практично не виконували жодних інших завдань за його межами, оскільки, як не дивно, охорона президента США під час його поїздок покладалася на місцеві поліцейські управління.

До початку Першої світової війни служба безпеки президента США складалася з 27 осіб, з початком війни їхня кількість збільшилася до 34. У 1922 році Конгрес створив особливу організацію - Поліцію Білого дому, що складається з 33 осіб. У 1940 році кількість співробітників цієї служби виросла до 80, а в 1942 році, після вступу США у Другу світову, - до 140 осіб. У 1974 році відбулося останнє збільшення чисельності охорони президента США. Вона була збільшена до 1,4 тисяч осіб, на яких поклали обов'язки забезпечення безпеки  дипломатичних місій іноземних держав, а також ряду об'єктів Міністерства фінансів. З 1977 року служба охорони президента отримала свою нинішню назву - Секретна служба.

Експерти підрахували, що нині безпеку президента США забезпечують 2,1 тис. агентів у штатському, 1,2 тис. охоронців, котрі носять особливу форму, і ще 1,7 тис. технічних фахівців і адміністраторів. У разі, коли президент прибуває з візитом в іншу країну, його безпеку забезпечують 250 агентів (з автоматами, кулеметами, гранатами та навіть гранатометами), фахівці з електронної безпеки, сапери, фахівці з отрути і підрозділ службових собак.

Білий дім взагалі постійно притягає до себе терористів або психічно хворих людей. Ще в середині XIX століття було зафіксовано кілька випадків, коли американці, незадоволені діями глави держави, очікували його біля воріт і кидали у президента каменями.

І в наш час щорічно фіксуються спроби проникнення людей на закриту для сторонніх територію. Колись я наводив декілька таких випадків, зараз додам ще парочку забавних епізодів. У 1974 році людина, яка вважала себе месією, протаранила ворота, що закривали проїзд на територію Білого дому. Чоловік заявив, що машина замінована. Через чотири години переговорів його вдалося переконати здатися. Після візиту месії довелося замінити ворота на сучасніші - старі ворота не мінялися з кінця XIX століття.

У 1976 році знову була зроблена спроба пробити ворота автомобілем, але сучасна конструкція витримала. Кілька разів зловмисники намагалися протаранити огорожу президентської резиденції. У результаті в 1983 році огорожу Білого Дому довелося оточити бетонними надовбнями.

Поширені і спроби перелізти через огорожу. Більшість людей, які йдуть на цей крок, - жартівники, борці за мир або люди з психічними проблемами, причому деякі з них винаходили оригінальні способи. У 1976 році вашингтонський таксист переліз через огорожу, використовуючи як засіб підтримки 2,5-метрову залізну трубу. З трубою напереваги він невідомо навіщо спробував вбігти в будівлю, але був застрелений охоронцем. У 1978 році християнський фундаменталіст вирішив переконати президента Картера в тому, що напис, що міститься на доларових банкнотах "Сподіваємося на Бога" -богохульство. Для цього він надів кімоно, узяв в руки Біблію та переліз через огорожу. Коли охорона спробувала зупинити віруючого, той вихопив ніж, захований у Біблії, і кинув у найближчого співробітника секретної служби. Фундаменталіста скрутили.

У 1977 році один із зловмисників намагався загрожувати співробітникові охорони водяним пістолетом. Але частіше злочинцям вдавалося проникнути в  Білий дім за допомогою фальшивих посвідчень особи або проскакуючи услід за машинами, що проїжджають у ворота. У 1985 році студент зміг пробратися в Білий дім, прикинувшись музикантом оркестру. Служба охорони виявила самозванця через 15 хвилин.

У 1974 році безталанний бізнесмен, який страждав від психічного розладу, хотів викрасти авіалайнер у вашингтонському аеропорту та врізатися в Білий дім. Він застрелив співробітника охорони аеропорту і двох пілотів, після чого наклав на себе руки, переконавшись, що не може підняти літак у повітря.

На життя президентів США робили замах не тільки американці, але й іноземці. Так, у 1950 році було відвернуто спробу вбивства президента Гаррі Трумена. На його життя робили замах два пуерторіканські націоналісти, котрі виступали за незалежність Пуерто-Ріко. А в 1993 році іракські спецслужби намагалися вбити колишнього президента Джорджа Буша-старшого під час його візиту до Кувейту.

*   *  *

Само собою зрозуміло, що замахи на лідерів властиві не тільки Штатам. Навіть біільше, у рідній Україні поки що не було Президента, якого не намагалися б убити, - принаймні, якщо вірити Леоніду Кравчуку, Леоніду Кучмі та Віктору Ющенку. Деякі історії про замахи на українських лідерів схожі на анекдот, деякі на трилер. Що стосується діоксинового замаху на Віктора Андрійовича, то він усе більше нагадує фарс.

Утім, спроби вбивства українських лідерів - тема для окремої статті. А взагалі, від нападу не застрахований жоден великий політик, і жодна спецслужба не не в змозі гарантувати 100-відсоткової безпеки. З іншого боку, навряд чи думка про можливу насильницьку смерть здатна зупинити людину, котра прагне влади понад усе на світі.