Цирк повернувся, клоуни не виїжджали

Автор: Максим Равреба

Я згадую дощовий вечір 1991 року, коли до Києва була введена військова техніка. Час був суворий. Усі вголос говорили про те, що комуністи готують реванш. Готують військовий переворот. І у квітні - на початку травня кияни вороже поглядали на болотяного кольору бойові машини, із червоними зірками на бортах, які ганяли по Хрещатику, репетируючи парад.

Це й насправді була така похмура передвістка. У серпні того ж року пролунав глухий підземний вибух путчу, що зруйнував найбільшу в світі державу. Пару тижнів тому щось схоже кияни та гості столиці спостерігали на вулицях Києва. Була виснажлива спека, і десятки тисяч автомобілів скупчилися на вулицях і провулках, даючи дорогу броньованій колоні.

Ні. Нас не обдурить фальшива показна могутність, продемонстрована на блазнівському параді в Києві 24 серпня. Уся ця техніка, що порошилася в парках роками, сьогодні здатна завдати проблем лише столичним водіям. А войовнича риторика українських державних мужів може справити враження лише на вразливих домогосподарок. За спиною 17 років роззброєння та розкладання.

17 років українська держава, створена в кордонах УРСР, планомірно руйнувалася. Сьогодні вона нагадує самотнього подорожнього, котрий заблукав у болоті та потрапив у трясовину. Спираючись на довгу палицю-щуп, людина стоїть на грунті, який невблаганно тоне в чорному, бездонному і страшному мулі.

17 років деградували інститути влади. І ми як страшний сон пригадуємо нескінченні парламентські сварки, депутатів, які зробили голосування вигідним бізнесом, мінову торгівлю, баш на баш, між законодавцями і Президентом. Нескінченні телевізійні чвари між політиками. Референдуми, розпуски парламенту, шантаж імпічментом, кольорові революції. Усі ці порожні, позбавлені сенсу дії, які відтворюють ту саму порожнечу, вели до руйнування і анархії.

17 років тануло населення. 54 мільйони перетворилися на 46. Західна Україна отримала заслужений статус «краю неповних сімей», коли одна половина веде мізерне існування в містах, селах і містечках, а інша - миє підлоги та посуд в італійських і португальських кухнях, збирає апельсини та яблука, які потім ідуть втридорога в Україні. Програна помаранчева революція, її лідери, які вселили в українців нездійсненні сподівання, знищила останні ілюзії щодо національного істеблішменту.
Ні. Військовий парад не обдурив нікого. Як не обдурив Абвер рух військ і техніки Робітничо-Селянської Червоної Армії 1 травня 1941 року. Через лише кілька місяців людина, яка приймала той парад на Хрещатику, генерал-полковник Михайло Петрович Кирпонос, загинула, відступаючи з Києва разом із військами округу та всім штабом.

Деградація політичної системи й держави йде у всій повноті. І це руйнування відбувається завдяки самій державі. Вона сьогодні пожирає сама себе. Це організм, сповнений суїцидальних інстинктів. У 1991 році комуністи, розклавшись і деградувавши, випустили з рук віжки влади. Їх одразу ж підхопило вариво лібералів-реформаторів, яке клекотіло та вирувало. Але для того, щоб тримати небо, потрібні кам'яні руки.

Брешуть ті, хто звинувачує сьогодні Кравчука в тому, що він віддав ракетно-ядерний щит України. Тому що рішення про здавання цієї оборонної зброї було ухвалене в колах куди вищих, ніж колишній український пропагандист марксизму-ленінізму. Ядерну зброю не можна було не віддати, тому що її створили й утримували не національні партійні кадри, а титани, котрі створили на уламках імперії Романових Радянський Союз.
Це ясно тепер. А тоді народ, який проголосував у грудні 1991-го за комуніста-самостійника, уже в 1992-му опинився на дні прірви убогості. Падіння держави обіцяє народу незліченні біди, несе в собі страшні загрози, може мати незворотні та страшні наслідки. Передвістки руйнування витають в осінньому українському небі й сьогодні. Парламент, який не працює і не хоче працювати, не здатні домовитися, горді, «жорстоковийні» політики, ненажерливий чиновницький апарат, що не хоче підкорятися законам. Усі ці державні «пастирі» ведуть «паству» у прірву.

Парадокс. Руйнування держави - зло. Але корінь цього зла - саме в існуванні української держави в її нинішньому вигляді. Усе це - джерело всіх національних бід і запорука майбутніх катастроф. Підтримувати режим і державний порядок, що склався в результаті помаранчевої революції, - означає потурати тому, що українська територія в недалекому майбутньому може стати здобиччю інших центрів сили. Не підтримувати - означає прагнути того ж самого. Така суперечність неокоїть зараз багатьох.

Чим є сьогодні українська держава? Косою Тимошенко? Портмоне Януковича? Медіаресурсом Ахметова? Окулярами Яценюка? Або все-таки це території, які сторіччями збиралися і стягувалися заради загальної мети. Князі російські та литовські, полонізована українська шляхта, багатобунтівні гетьмани, Суворівські та Потьомкінські полки, Січові стрільці та червона гвардія, УПА і РККА. Україну створили з мільйонів крупинок, зібраних незліченними поколіннями.

Що ж демонструють сьогодні ті, хто гордо називає себе українською політичною елітою? Віктор Ющенко - перший Президент, якого не пускають у Верховну Раду. Вліз на Печерські вершини під грім барабанів Майдану, влаштувався в кабінетах Кучми, узяв у руки президентську булаву, зручно розташувавшись, за чотири роки розгубив усе, що створив за десять років його менш симпатичний, але набагато більш працездатний попередник.

Юлія Тимошенко. Героїня Майдану, «біла пані», Леді Ю. Перша жінка-політик, яка має мільйони прихильників, таємничими кривими винесена у верхнє коло політичної влади. Фурія помаранчевої революції, котра лише за кілька місяців після перемоги стала головним ворогом «народного президента». Зовсім не Янукович, а Тимошенко сьогодні, за рік до чергових виборів, є головним супротивником і опонентом Ющенка. Її неможливо відправити у відставку, і коло наближених до глави держави готове звинуватити Юлю в чому завгодно, зокрема і в такій забутій речі, як державна зрада, аби тільки позбавитися. Але від неї не можна позбавитися.

Віктор Янукович. Ворог Майдану № 1, проффесор, головний ДОНецький. Чотири роки тому він отримав у руки всі важелі влади. Але не втримав їх. Він не стримував удар і надалі. Великий і сильний мужик, який представляє трудові регіони України, шахтарів і металургів, машинобудівників і хіміків, Янукович виявився ідентичним своєму антиподу - Ющенку. Такий же невпевнений у ключовий момент історії, миролюбний і схильний до компромісу з ким завгодно. Говорять, сьогодні навіть із Юлією Тимошенко. Сьогоднішнє голосування, яке викликало мікроінсульт у Балоги, чи це не доказ цьому твердженню?

Услід за лідерами йдуть законодавці. Рада повернулася до Києва, як повертається з пікніка щаслива дітвора, яка перебуває на утриманні батьків. Міцної статури, засмаглі, ситі, наповнені соками, осіннім глянцем доспілого та стиглого плоду. Із шумом і галасом, обмінюючись враженнями та свіжими плітками, вкотилися у величну будівлю на вулиці Грушевського, під скляним куполом, круглим і смугастим, як помитий, стиглий, херсонський кавун. Сідають у знайомі крісла, оглядають знайомі пульти для голосування, пускаючи пластиковими картками сонячні зайчики.

Висловили готовність довго та плідно працювати. Хоч до ранку. Але Блок Юлії Тимошенко заявив, що піде у повному складі із зали, якщо Президент Ющенко, чий вірний Балога звинуватив Юлію Володимирівну в зраді Батьківщині, з'явиться на трибуні. Але гарячі голови охолодила тінь Президента, Ірина Ванникова, прошепотівши звідкись із темного кута Банкової, що Глава держави має намір з'явитися в Раді лише тоді, коли багатобунтівні депутати нарешті почнуть приймати закони. Обмін плювками. Але Ющенко, як і раніше, тримається над конфліктом, примушуючи озвучувати заклинання голову Секретаріату всьому оточенню, включно із бабою Параскою.

Поки Балога віщав про Юліну загрозу, «регіонали» і БЮТ тихо поділили претензії на посаду віце-спікерів. Життя триває. Коаліція Юлі та Віті (Януковича) не за горами? До речі, а хто відповість за звинувачення Секретаріату Президента? Віктор Балога, який тепер зрозумів, що таке «демонізація образу»? Або Сам Президент?

Так чи інакше, союз двох лідерів рівня Януковича і Тимошенко в союзі з комуністами, обіцяє Ющенку оперетку у вигляді імпічменту. За яким - домовленість про передання влади першій в Україні жінці-президенту. У цей самий момент будь-яка помилка може стати фатальною. І партквитка Партії регіонів була позбавлена Раїса Богатирьова, котра побажала справити враження на американських політиків необдуманою заявою.

Чого чекати нам від нового політичного сезону? Союзу БЮТ і ПР, такого ж природного, як досліди зі схрещування людей і бабуїнів, які здійснювалися героєм Герберта Уеллса? Імпічменту Ющенкові, за яким навряд чи хто заплаче, за винятком «патріотів» із Держсекретаріату? Створення «третьої сили», нової коаліції навколо мертвонародженого дитяти під претензійною назвою «Єдиний Центр»?

Чи можлива взагалі користь від тих, хто зараз переповнює вершину вітчизняного політикуму? Ким забиті, як тромбами, артерії державного організму? Яке «Слово о полку Ігоревім» зможе відволікти цих людей від безперервного розподілу влади, змусить об'єднатися в загальній справі, національному проекті, який лише і здатен зберегти державу, заради якої мільйони віддали свої життя.

Чи це суспільство є не більше ніж відображенням, черговим витком української історії, в якому, як у дзеркалі, відображається гетьманат Павла Скоропадського? За яким прийдуть смутні часи?